Як засвідчує літопис, в 1144 році 9 червня у Каневі було закладено церкву „Каневская святаго Георгия, великимъ княземъ Всеволодомъ Ольговичемъ”.

 Складаючи „Историческое описание Киевской губернии” у 1852 році, І.Фундуклей записав легенду, що передавалась із покоління в покоління серед місцевого населення відносно побудови Канівської церкви. Легенда говорить, що в давні часи дві церкви, невідомо ким побудовані, пливли з Царгорода по Дніпру і одна з них зупинилася в Каневі, а інша – в Києві.

Георгіївська церква – це шестистовпний хрестовобанний храм з одним верхом. Він був характерною спорудою ранньохристиянської Русі. Схожими на Канівський собор є Успенська церква і собор Кирилівського монастиря у Києві, та собор Євецького монастиря у Чернігові. Всі ці храми побудовані майстрами, що належали до Києво-Чернігівської школи зодчества ХІІ ст., постають у вигляді шестистопних одноглавих храмів, відзначаючись простотою та лаконічністю; їх центральна баня з круглим надбанником спирається на чотири внутрішні стовпи-пілони об`єднані між собою арками.Проміжки між луками виконані у вигляді сферичних трикутників. Від сходу розташовані напівкруглі аспіди. Пілястри, що були у рівній мірі конструктивним та декоративним елементом будівлі, позначували поперечні нави на бокових стінах. Крівля клались безпосередньо на склепіннях, через що набирали пливких та хвилястих ліній. Зовнішня декорація стін була скромна й витримана. Вузькі арочні вікна, розташовані у верхніх частинах стін, давали багато світла всередину храму. Площини стін розбивали ряди декоративних ніш, розташованих безпосередньо під вікнами. Досить довгий час зовнішні стіни. На відміну від внутрішніх, не оштукатурювали. Тому монументальні споруди різко відрізнялись від навколишніх білуватих хатинок червоно-коричневим кольором, стверджуючи свою силу та могутність. Внутрішні стіни Канівського храму були оздоблені фресковим розписом, який, на жаль, не зберігся. Долівку було викладено з різнобарвних глазурованих керамічних кахлів.

Як і всі тогочасні храми, церкву було зведено із цегли-плінфи, яка мала здебільшого прямокутну форму, а розчин, на який вона клалася, замішувався на яйцях. Не один десяток років знадобився для підготовки будівництва храму. Лише процес приготування та гашення у ямах вапняного розчину для кладки стін повинен був тривати до п`ятдесяти років. У ті часи обпалену плінфу (цеглу) замочували у воді та клали на напівсухий розчин, отримуючи з часом суцільний моноліт. Завдяки такій технології змогла дійти до нас єдина кам`яна будова у місті, що лишилась з князівських часів, переживши усі лихоліття історії.

 Як стверджував Михайло Максимович, у середині ХІІ століття Юріївська єпископія знаходилась у Каневі при церкві Св. Юрія.

 У 1239 році кочові племена Батия частково зруйнували церкву. Через деякий час вона була відбудована.

З деяких малоросійських літописань видно, що в 1587 році козаки привезли в канівський монастир і тут поховали тіло знаменитого лицаря Івана Підкови (Серпяги), страченого у Львові. Серпяга – український гетьман в 1577 році, був запрошений на молдавське господарство, але підступно вбитий у Львові. Похований у Каневі своїм другом, гетьманом Шахом. За іменем Серпяги була названа Серпяжним шляхом дорога, що йшла від Канева в бік Пекарів. Народні українські думи про Самійла Кішку хоронять тут і цього запорізького ватажка. Це свідчить про те, що Канівський монастир особливо поважали в той час козаки, хоча недалеко у них був свій монастир – Трахтемирівський, подарований їм в 1576 році королем Баторієм, разом з містечком Трахтемировом.

Повага до Канівського монастиря у козаків виражалась іще й тим, що вони часто наділяли його своїм майном, а малоросійські гетьмани збагачували його земельними угіддями, бо в середині ХІХ століття до соборної церкви належало 40 десятин сіножатних земель на Дніпрових кручах.

Юріївська церква відома як Успенський православний чоловічий монастир з XVI століття. З канівських ігуменів найбільш відомий в історії Макарій Токаревський, архімандрит Овруцький, ігумен Пінський, Канівський. Народився в 1605 році в Овручі, в багатій сім`ї. Його батьків, щирих прихильників православної віри, закатували уніати. З 7 до 12 років Макарій виховувався в монастирі. Був істинним православним священником. З 1672 року стає канівським священиком. Не корився ні унії, ні татарам. Благословляв гетьманів і козаків. Прийняв смерть від турків під час спустошення Канева і монастиря у вересні 1678 року. В літописі записано про ці трагічні події: „…славное место козацкое над Днепром стоявшое, Канев,…и множество народа в нем убивши, крайней руине предали и запустению. А особливе в старинном и красном монастыру каневском, в церковь великуб каменную много было людей каневских, надеющихся в ней от беды спастися убегло и замкнулося; но турки церковь оную дровами и соломою обложили, и сполне зо всем монастырем зажегши, всех людей в церкви задушили”. Тобто, у XVII столітті (у 1630 і 1678 роках) Канів двічі безжалісно руйнували турецькі і татарські нападники. Під час цих нападів дах Успенського монастиря було зруйновано, і лише в 1810 році уніати-базиліани з допомогою приватних пожертв канівського поміщика Казаринова відремонтували його для своїх католицьких потреб. Можливо під час цієї реконструкції на храмом поряд з головною банею-ліхтарем постали дві вежі меншого розміру. З 1833 року „височайшим наказом” храм перейшов у володіння православного духовенства, у 1844 році церква була оголошена соборною, в той час їй належало 40 десятин землі.

 У 1861 році у Соборі стояла домовина з тілом Тараса Шевченка, тут була відслужена панахида по поетові, виголошено прощальне слово настоятелем Собору протоієреєм Гнатом Мацкевичем: „Є світло, яке подібно світилу небесному, засяявши раз, не згасає ніколи... от, браття-християни, перед Вами світло, що світило всій Малоросії, перед Вами – Тарас Шевченко”.

За Української Народної Республіки в храмі правила автокефальна церква. Богослужіння велось українською мовою. Наприкінці 20-х років більшовики пристосували приміщення Успенського собору під склад мінеральних добрив. За німецької окупації церковна служба відновилася. Після війни Успенський собор до 1961 року був діючою церквою. Потім, за розпорядженням уряду, парафію ліквідовано, і довгий час, майже тридцять років, в приміщенні собору зберігалась колекція музею народно-декоративного мистецтва Середньої Наддніпрянщини. Остання реконструкція Собору була зроблена в 1989 році. Під час облаштування навколишньої території було виявлено плінфу ХІ-ХІІ ст., фрагменти керамічного та скляного посуду різних часів, вістря списів, стріл, шматки від кольчуги, ядра, монети, сережки, бронзове дзеркало та інші речі козацької доби.

Нині Успенський Собор належить Московському патріархату і є діючою православною церквою.

Перейти до мапи